На жаль чи на щастя?…

січня 30, 2012 | Проза

“Ваш абонент знаходится поза зоною досяжності...”

“Ррррр. Двадцятий раз чую цю фразу. Да йопересете… Де ця коза швендяється???”

Хлопака невеличкого зросту починає труситись від злості.

“Вона запізнюється вже на 40 хвилин. Це занадто. День Валентина. День усіх, блін, закоханих… Так саме закоханих, а не розлючено-замерзшо-голодних… Грьобаний день…”

Зітхаючи, він підходить до смітника і, розтягуючи останні секунди, опускає туди шикарний букет білих троянд (її улюблені).

“Хай хоч смітник порадіє”.

Опустивши плечі і піднявши комірець, почався колючий дощ, – він іде з місця зустрічі. Там залишається лише смітник і шикарний букет. А в чому хоч він винен? Раптом, крізь шум наростаючої зливи, почувся дрібненький, але дуже чіткий стукіт тонесеньких-претонесеньких каблучків. За півхвилини чиїсь руки закривають його очі, а губи – п’янко віддають міцним поцілунком. Він забирає руки (такі ніжні і маленькі). Перед ним стоїть… не Вона. Мініатюрна, світленька, захекана… не Вона. Симпатична, струнка, сексапільна… не Вона. Дівча заклякнуло на місці від подиву і раптом дзвінко розсміялось.

- Ой, я переплутала…

Від цього сміху хлопця неначе струмом вдарило. Дівчина не переставала сміятись, але цей сміх плавно переходив в істеричні нотки надривного плачу. З її правої руки випав злощасний букет.

“Вона що його у смітнику підібрала?!”

Хлопець зовсім розгубився.

- Пробач, це ж не мені… Мої улю-ю-ю-ю-юблені…

Вже не стримуючи себе, дівчина закрила обличчя руками. У раптовому пориві він обійняв її. Від неї пахло тими самими парфумами, від яких він божеволів – Пако Рабана… Але це була не Вона. Забравши руки від її личка, він помітив два чорні струмочки – сліди від неводотривкої туші. А це завжди дратувало хлопця у дівчатках, а особливо в Ній… Але це була не Вона. Його це зворушило і, витягши свою хустку, Її подарунок, він обережно витер дівчині сліди сльозинок. Вона перелякано і збентежено дивилась на нього величезними очиськами.  Як у кішки. Зеленими. Йому завжди подобались її очі… Але це була не Вона.

- Я люблю тебе, – він почув свій голос ніби збоку.

- А я кохаю тебе…

М’яким, заворожуючим, Її голосом, відповіла дівчина… Але це була не вона. Раптом: It’s too late to apologize…

Смс :

“Peredzvonit meni

byd  laskа na mij nomer

+380973659741”

Це вона. Тремтячими руками набирає номер…

“Ваш абонент…”

- Що за прікол?

Дівча незрозуміло глипає очима.

- Який у тебе номер?

- 80973659741.

Але це була не Вона…

- У мене сіла батарея.

Це була не Вона…

- Але включити зможу.

Включає.

“Смс доставлено

80962534345”

- Це мій номер…

ЇЇ телефон. Але це була не Вона.

“Що за фак”?

Він відчуває, що любить її усім серцем.

“Неймовірно, це ж не Вона… Хто я? Де Вона?”

- Йдем, я покажу тобі…

Дівча бере його за руку і веде за собoю. Вперто, як це робила Вона. Але це була не Вона.

“Інша. Моя. Не та. Та ні. Вона.”

“14.02.08. 19:30 – ДТП на вулиці Дорошенка. Постраждала-дівчина 18-20 років. Загинула на місці. Особа встановлюється.”

“14.02.08. 20:11 – ДТП на Проспекті Свободи. Збито хлопця. Загинув на місці. Особа встановлюється. ”

Дощ сумно поливає букет, що лежить біля смітника. Зранку, можливо, по ньому протопчуться люди, але ними ніколи не будуть Він і Вона. Але зараз – черга дощу. Краплі мляво стікають по пелюстках ніжних квіточок. У чому провина квітів? У чому взагалі провина? І чи присутня вона тут? Лише дощ знає правильну відповідь, але нажаль він не вміє розмовляти… Чи на щастя?…

Анастасія НІКУЛІНА

---

Віддати свій голос за твір:

0 Голосувати

---