Журналістами не стають, ними народжуються

червня 18, 2011 | Публіцистика, Тетяна Ворончук

Журналістами не стають, ними народжуються

«Пишу те, що відчуваю, і ніколи не зупиняюся на досягнутому…».

Світлана Марчук – юна поетеса, автор двох збірок віршів «Монолог душі» й «Цукровий сніг» та постійна дописувачка мистецького альманаху «Зорі народжуються на землі», учасниця Зльотів обдарованої молоді. Пише філософську, психологічно наснажену, інтимну лірику. Зізнається, що поетесу у ній знайшла Любов Пшенична. Дівчина прагне завжди залишатися собою, ненавидить стереотипи та й просто цікава співрозмовниця. А нещодавно Світлана стала призеркою обласного конкурсу «Я – журналіст» та посіла друге місце серед 80-ти учасників.

- Отож, як ти дізналася про конкурс та якими були вимоги до учасників?

- Ініціатором проекту став Віталій Голубєв, головний редактор газети «Ого», цей проект було здійснено разом із Острозькою академією. Для участі у конкурсі потрібно було заповнити анкету, які розповсюджувалися у навчальних закладах. Були й вікові обмеження – до участі залучалися одинадцятикласники і старша молодь. Кожному з учасників потрібно було надіслати 2-3 статті, есе «Чому я хочу стати журналістом» та невелику інформацію про себе. Я надіслала дві статті, одну про Марію Юхимчук, другу – про дубенський музичний гурт «Маракуя».

- Чим тебе зацікавила журналістика?

- Люблю перебувати в русі, до того ж вважаю, що журналістами не стають, ними народжуються, бо до цієї професії, як до будь-якої іншої, потрібно мати хист, талант. Мабуть, деякою мірою таке моє захоплення пов’язане з тим, що я пишу поезію, прозу. Мені подобається журналістика, адже вона вимагає постійного руху, водночас це й спілкування з різними людьми, на яких я можу мати вплив, адже коли пишеш для людей, з прочитаного вони роблять певні висновки. Професія досить цікава, і я надіюся, що в майбутньому опаную обрану спеціальність.

- Поділися своїми враженнями від участі у конкурсі «Я – журналіст», які призи отримали переможці?

- Подарунки, звісно, не головне, але для мене вони були цінними. Я отримала диплом від головного редактора газети «Ого» та спеціальну літературу з журналістики. Днями призери конкурсу відвідали Острозьку академію, познайомилися з її ректором, радує те, що «Школа універсального журналіста» продовжує роботу з нами і допомагає розвиватися, щоб ми не зупинялися на досягнутому, а йшли далі та вдосконалювалися.

- Як впливає твоє ліричне «Я» на написання публіцистики?

- Перші мої роботи, що порушували проблему СНІДу, абортів, були оформлені поетичніше, адже я вплітала в них і поезію, тому лірика з журналістикою тісно перепліталася, а тепер межа стала чіткішою, що залежить і від теми, і від стилю написання.

- Коли ти вперше відчула потяг до пера?

- Мабуть, не дивно, що з дитинства. Я почала писати про те, що мене оточувало, – це були дитячі непомітні віршики. Згодом я вирішила покинути віршування і стати дизайнером, навчалася в художній школі, але, на жаль, не склалося, тому я повернулася до поезії, а там з’явилося й зацікавлення журналістикою. Я почала розвивати свої вміння саме в цьому напрямку і не зупиняюся на досягнутому.

- Як поєднуються у тобі поет і журналіст?

- З одного боку вони поєднуються, з іншого – ідуть різними шляхами. Поет виходить назовні, коли я відчуваю потребу в ліриці, іноді натхнення приходить й уночі. З журналістикою трохи по-іншому. Це вже робота і тут постійно треба мати якісь креативні ідеї. Я пишу статті про цікавих людей Дубенщини, про культурні заходи, про те, що було б цікаво прочитати людям і водночас вони відпочили б від щоденних проблем та обов’язків. Вбивства та кримінальна хроніка мене не приваблюють, більше того, я негативно ставлюся до акцентування на негативі. Проблема багатьох журналістів – одноманіття, потрібно шукати якісь креативні ідеї, цікавитися новинами та ЗМІ інших країн, тобто не «варитися у власному соку», а постійно шукати щось нове, що може зацікавити читача.

- Чи є в тебе кумири у реальному житті або ж літературі, в кіно?

- Я завжди намагаюся бути собою, нікого не наслідувати, тобто, в мене нема кумирів та авторитетів. Бути собою – це найперше, що я намагаюся робити, хоча у наш час це дуже важко. Я не хочу наслідувати когось, іноді, навпаки, хочеться перевершити чиюсь хорошу роботу, намагаюся бути особистістю. Щодо літератури, мені подобається Джойс, Булгаков, залюбки читаю і сучасних письменників, а це – Ірен Роздобудько, Любко Дереш, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, все ж добре, що така література у нас є. Я люблю, коли книжка втягує з перших прочитаних сторінок, коли разом із її персонажами переживаєш усі моменти.

- Чим займаєшся, окрім творчості?

- У вільний час я вчуся грати на гітарі, люблю фотографувати, читати та переглядати фільми. Колекціоную різні старовинні речі, в цьому мені допомагає мій тато. У мене є монети, люльки – дерев’яні, керамічні, глиняні, старі картини.

- Поділися своїми планами на майбутнє.

- Планів у мене багато, але спершу хочу вступити в університет, гарно вивчитися та, звичайно ж, працювати в ЗМІ.

 

 

Любов Пшенична про Голодомор дізнавалася зі спогадів батьків

В останню суботу осені, 28-го листопада, українці вшановуватимуть жертв Голодомору 1932-1933 років. Один із найтрагічніших спогадів заболить сучасникам геноциду та покотиться восковою сльозою в домівках людей, бо пам’ять воскрешає забуті душі. Пам’ятаймо свою історію, нехай гірку, як полин, проте й таку, що робить нас сильнішими та свідомішими для майбутнього.

Письменниця Любов Пшенична страшну правду про Голодомор дізнавалася з розповідей батьків, адже родом із села Закриниччя, що на Житомирщині. Розповіді та перекази про пережите й досі навіюють жах:

- У нас, у Західній Україні, голодували не так, як на Сході. Людоїдства не було, такого ніхто не згадує, але далі – до Полтавщини, Кіровоградщини – страшні випадки були. Розказували люди такі речі, що страшно переповідати. В ті часи рятувалися як могли. Нам, малим, переказували, а ми все це слухали і вже самі той жах переймали.

Я ходила на кладовище в Закриниччі, там у нас багато було занедбаних хрестів, і тітка моя казала: «Оце там – ті, що померли в голод», але казала так тихо. А колись, як ми запитали у своєї вчительки, чи справді голод був, вона сказала: «Був голод, але не скрізь. Був там, де працювали нерадиві голови колгоспів, керівники». Вона так згладила це питання, бо не могла ще тоді тої правди сказати. А батьки нам розказували те, що було насправді. І тато, і мама пережили голод. А ми, малі, заліземо на піч, на зерно і ждемо. Тато прийде з роботи, з колгоспу, натомлений, обмерзлий, руки згрубілі, померзлі, повечеряє і йде грітися на піч. А ми підсунемося з одного й з другого боку та й просимо: “Тату, розкажіть щось, розкажіть, як ви були малими». А він відмовляється: «Ай, діти, нащо вам те знати». «Ну, розкажіть, розкажіть», – просимо ми. Тато починає розказувати, а мама десь там порається в кімнаті, й слухає-слухає і починає щось своє підкидати, про себе розказувати. Виходить така картина, що страшно нам стає і притихаємо в куточку. А тато розказує, як ходив десь у 4-й клас, а почався голод так несподівано, все позабирали. В діда було 12 десятин землі, але її забрали, коні забрали і він лишився вдома сам, ображений на тих, хто організовує колгоспи. Люди змушені були іти в колгоспи, щоб вижити.

У нас вдома не було нічого. Тато розказував, як дід лежав хворий, не міг ходити. Його сестра Галя померла від голоду, а він ще ходив до школи. От, каже, приходить в школу, сідає, а вчитися дуже хотів, така була тяга до знань, не знаю, ким би він став, якби мав освіту таку, як потрібно було. Він закінчив тільки 4 класи, пізніше йому доручали комбайн, техніку, цікаво те, що приходили механізатори зі свідоцтвами по допомогу, щоб подивився, щось поладив. Тато розказував, як приходив у школу, сідав за парту, і як вчителька викликала до дошки – падав, бо в голові темніло. Від недоїдання не було сили. Згадував: “Вчителька ще шкодувала мене, їй з усього села щось там зносили, от вона покличе мене в учительську, дасть якісь млинці чи ще щось, щоб хоч трошечки підтримати. А я після уроків беру ту торбину, книжок майже не носив, бо важко було, та тоді й книжок як таких не було, ніс ту торбину на поле. А була саме весна, відлига, бездоріжжя, на полі ще де-не-де залишилася мерзла картопля, і я в торбинку збирав ту картоплю. Грязюка роззувала, ноги витягнути не можна було, аж виповзаю з тих чобіт, потім висмикую ті чоботи, бо це ж взуття, а воно теж цінне, і повзу, щоб дістати трохи тих картоплин. Принесу додому, а мама вже розколотить із тими млинцями. Тим і врятувалися».

Потім батько помер, пам’ятаю, як наказував: «Не продавайте своїх душ сатані, не записуйтеся в ті колгоспи, бо до добра не доведе». Але мусили ми продатися, мусив старший брат піти в колгосп. Тоді він почав отримувати якесь зерно і тими вузликами пшона порятувалися. Каже, було й таке: “Дивлюсь – вороняче гніздо, мабуть, там є і яйця. Лізу, бо ж їсти хочеться страшенно. Туди виліз, а дерево хитає, я вчепився за те дерево, а його хитає на всі боки й мені земля крутиться. Я тих пару яєць візьму з собою, ворона каркає над головою, а злізти не можу, живіт великий і важко дуже по тій корі сповзати до землі». Потім мама розповідала, що була трохи старшою (бо старша за батька), вдома варили суп із липових бруньок. «Я, – каже – візьму торбину, де яка липа є – бруньки пообламую, а вариво виходить таке слизяве, як із перловки. І той суп от-от має зваритися, а сидять двоє братиків – Іван і Степан – та й чекають на підлозі. Ждуть-ждуть, поприлягали, вже й ніби суп зварився, як я до тих хлопців, – а вони вже померли». Мама вижила, взяли її в контору, відомості збирала в сільській раді й з того якусь копійку мала, давали трохи зерна. Каже, коли голод починався, був такий обов’язковий податок, який мусили заплатити всі. Я про це написала вірш «Гуси».

Господи, побережи від спокуси,

Налетіли в пам’ять дикі гуси.

Налетіли гуси з далекого краю,

Де подітись від них не знаю.

 

Біла зграя на воді вирувала,

Наче пір’ям собою вкривала.

В передзим’ї журився тато,

Нічим сплатити безспірний податок.

 

З голоду вмирай, а віддати мусив,

Отоді й заплатили собою гуси.

Я за возом повільно бігла

Невеличка, маленька, як смерть біла.

 

І кричали гуси на схилі дня – ми у вирій,

А ти вертайся, нерозумне іще гусеня.

 

Мама казала, що дуже бігла за тим возом і плакала, бо гляділа ціле літо ті гуси, а їх забрали. Забирали тоді буквально все, навіть вузлик гарбузового насіння під піччю. Не дай Боже було влізти в колгоспне поле, бо тоді казали, що хлопчика, який рвав горох, забив батогами лановий. Людоїдства у нас не було, але страх десь ходити самим, ходити до незнайомих людей був. Розказували, що їздила підвода, драбиняк такий по вулиці, і всіх мертвих туди складали, бували такі випадки, що ще напівживих забирали на ту підводу. Казали, щоб не вертатися, то заберемо сьогодні. Голодомор – це справа рук політиків, це не недорід, як колись писали й намагалися нам тлумачити. Важкі то були спогади…

 

---

Віддати свій голос за твір:

1 Голосувати

---