Я і вона…

червня 18, 2011 | Ксенія Кірнос, Проза

Пригода дитинства

Я вибіг з маленького, жовтого автобуса і вузькою доріжкою попрямував вгору, поспішаючи на роботу. Понеділок розпочався не досить успішно: годинник, на біду, забув мене вчасно розбудити, пиріг у мікрохвильовій печі добряче пригорів, папка з важливими документами невідомо-куди зникла, і до всього цього я запізнювався. На мене уже чекало безліч людей, які надіялися  на мою допомогу, а я в свою чергу сподівався, що пацієнти зрозуміють мене – вислухають довгі рекомендації і лекції. Так, я був лікарем. Професія не з легких. Цілий день – у бігах. Пізно ввечері повертаюся додому втомлений, зів’ялий, такий, що майже розлітаюся. У голові роєм шумлять голоси, тіло ломить біль, а мозок кричить: спати. Важко працювати, але я зовсім не шкодую, що обрав саме цю професію. Вона мені подобається. Нехай це і тягар, але саме він є великою втіхою душі. Коли допомагаєш людям, то, здається, вдруге народжуєшся, вливаєш у серце еліксир молодості і здоров’я.

Кожного дня, ідучи на роботу, згадую одну пригоду зі свого дитинства, яка, мабуть, заставила мене глибше пізнати цей світ і вступити на медичний факультет…

Це було давно. Мені виповнилося лише шість. Я лежав у ліжку, важко дихаючи. З рота виринали глухі хрипи, а з носа струмочком текли в’язкі горошини, котрі страшенно надокучали. Тіло перекручувало у різні боки, на лобі витанцьовували солоні кульки поту, повільно опускаючись на густі, чорні брови, від чого ставало лоскотно. Але найбільше боліла голова: температура уже досягла 38 градусів, а серце так барабанило, що я подумав, що потрапив на концерт. Мама не відходила від мого ліжка. Щопівгодини вона приносила з кухні чашку гарячого чаю з малиною, говорячи, що треба багато пити, щоб не було інтоксикації. Я дуже не хотів того чаю, просто не міг його пити, боявся, що стільки рідини не поміститься у шлунку і він лопне. Я прийняв парацетамол та кисленький порошок, а потім мені дали ще якийсь укол, але температура навіть не думала спадати. Мама нервово ходила по кімнаті, і я бачив, як по її блідих щоках котилися гарячі вогняні сльози велетенських розмірів. Врешті-решт вона не витримала і подзвонила на швидку. У трубці почувся суворий невдоволений голос, який повідомив, що швидка допомога через 10 хвилин прибуде на місце виклику. Минула година, дві, три, але ніхто не приїхав. Мені погіршало. Може, викликати додому лікаря? Ні, ми не могли. Йому треба заплатити, а в нашій хаті  не було анікопійочки. Я зібрав усі сили в кулак і сказав:

–Мамо, поїхали в лікарню самі.

–Ти зможеш?-плачевно запитала ненька, цілуючи мене в лоб.

–Поїхали, мамо. Я усе витримаю,-впевнено сказав я,   встаючи з ліжка. Чоло горіло, тіло тремтіло, серце горлало на все горло, а я з мамою їхав у лікарню. Незабаром ми прибули у будинок, в якому, як кажуть, допомагають людям. Скрізь було дуже гарно: квіти у великих горщиках, м’які килими на підлозі, крісла з гладенькими бильцятками. Усе, наче в казці. Але та казка виявилася страшною, похмурою, жорсткою. Години дві я сидів з мамою під кабінетом лікаря, думаючи, що ось-ось знепритомнію. Черга була великою, а ще прийде хтось ,,свій”, забіжить у кабінет, відштовхнувши всіх назад, і сидить там  півгодини. Мама просила людей пропустити нас раніше, оскільки мені було вкрай погано, але люди такі, що навіть не кліпнули. Та нічого. Я витримав. Нарешті ми увійшли в кабінет. За столом сидів поважний чоловік в білому халаті і щось писав.

–Добрий день,-привіталася мама, стиснувши мою руку.

Лікар не обізвався, не підняв голову, а продовжував впевнено вимальовувати щось ручкою на папері.

–У нас проблема, лікарю,-продовжувала говорити мама.-Мій син важко захворів. Ось уже тиждень минув, а йому все гіршає, і гіршає з кожним днем: дуже болить голова, нежить, кашель і сильне серцебиття – 180 ударів за хвилину. Температура не спадає. Зараз він весь горить.

–Чого ж ви привели його в такому стані?-злісно запитав лікар. Від його голосу у мене мурашки забігали по спині, а кров зашуміла, як водоспад.

–Що мені залишалося робити? Викликала швидку – не приїхала. А визвати лікаря…

Мама заплакала. Сльози залили її очі. Вона захлиналася у них, наче крихітна рибка в глибокому океані.

–Це ваші проблеми. Чим же я вам зможу допомогти?-обурився лікар.

–Як чим?-здивовано  подивилася мама на чоловіка. Може, б ви оглянули мого сина, сказали, що з ним, виписали ліки. Я дуже переживаю.

–Хм…Кого тут оглядати? Слухайте, жінко,-з-під лоба подивився лікар на бідну мамину спідницю, потемнілу від часу блузку і нахмурився ще більше,- у вашого сина, мабуть, грип. Хай лежить. Усе. У мене обмаль часу. На все добре!

Мама завмерла на місці, не знаючи чи то іти геть, чи підійти до лікаря і сказати усе, що  думає про нього.

–Але ж…

–До побачення!-зірвався з місця лікар, показавши пальцем на двері.

Ми вийшли. Мама міцно обняла мене, поцілувавши в щоки. Я дивився тоді на неї і не міг дивитися: вона була білою, як крейда, блідою і втомленою, під очима – сині круги, а біля губи скупчилася купка зморшок, яких донедавна ще не було. Я хотів зарадити якось маминим стражданням, але не міг допомогти навіть собі. Хоча я старався дуже! Я боровся зі всіх сил!

–Ви чого тут?- раптом пролунав знайомий голос.

–Тату,-вирвалося в мене з рота. Я на мить забув про хворобу і кинувся в обійми батька. Я так за ним скучив. Після того, як тато розлучився з мамою, я став дуже рідко його бачити. Інколи мені здавалося, що він взагалі забув про існування свого сина. Проте я добре знав, що тато любить мене. Мама не стрималася і вилила увесь біль на батькове плече. Цей завжди суворий чоловік хотів заспокоїти тремтячу жінку, але нічого не виходило. Тоді він сказав:

–Не хвилюйтеся. Зараз я все владнаю. Ходімте зі мною.

–Куди?-злякано запитала мама.

–Не питай нічого. Бери сина за руку і пішли.

Ми знову зайшли у той самий кабінет, хоча я і мама дуже не хотіли бачити лікаря вдруге  – він встиг залишити у наших серцях темні плями.

–Я перепрошую. Добрий день,- підійшов тато до столу, а ми зіщулилися з мамою біля дверей, обнявшися.

–Ох… Ви до мене, чоловіче?-запитав лікар і враз помітив нас.- О… а там…Що ви тут робите? Я, здається, сказав, що не маю часу.

–Ви б не могли допомогти цьому хлопчику,- промовив батько, витяг з кишені декілька грошових куп’юр і положив на стіл. Лікар оглянувся, вдоволено посміхнувся, заховав татковий подарунок у кишеню, після чого лагідно сказав:

–Аякже, зараз я огляну його. Підійди до мене, хлопчику, а ви, жіночко, присядьте.

Але мама схопила мене за руку, крикнула:

–Ви не лікар, а тиран. Не віддам я свого сина у такі руки!- і вибігла в коридор. Я тоді не міг зрозуміти маминого вчинку і лише пізніше усе прояснилося в моїй голові. Проте світ не без добрих людей. Біля виходу нас затримала приємна жінка –лікар. Вона оглянула мене, виписала ліки, врятувавши від хвороби.

Минули роки. Тепер я – лікар. Сиджу у кабінеті, заповнюю журнал. У двері почувся легкий стук. Увійшла старенька жінка разом з дитям – кволим, хворим і змученим. Ці дві постаті такі були схожі на маму і на мене 40 років тому, що я ледве стримував сльози. Я оглянув хлопчика, потім довго говорив з його мамою, даючи рекомендації. Вона вдячно кивнула і положила на стіл… гроші. Мені зробилося боляче. Ці гроші вогнем запекли мене у серці, шматуючи його. Я простягнув їх назад.

–Заберіть це і підіть краще купіть синові ліки,-сказав я і відчув себе найщасливішою людиною на світі.

 

 

Я і вона…

 

(уривки)

Було сиро і мокро. Асфальтом, вкритим блискучими краплинами прохолодного дощу, бігали механізми, які люди називають машинами. Була зима, хоча з неба ще не впала жодна сніжинка, не засипавши землю білястим волоссям. Я був звичайним собаченям, яке думало, що світ складається тільки з добра; я був наївним маленьким малюком, яке ще не знало навіть про найменшу краплю несправедливості. Що для мене означало життя?.. Мені лише якихось три місяці, і я  лише недавно навчився ходити і самостійно їсти. Хто я ? Нижче створіння чи забавка для людей? Мене любили. Так, любили… Принаймні так думав я… Жив  у маленькій будці, що була для мене чомусь огидною і  неприємною. Я  майже ніколи у ній не спав, лише зрідка, коли падав дощ чи пристрибував здоровенний вітрюган, який полюбляв закручувати мої вуха догори. Найбільше я був закоханий у природу. Вона була для мене матір’ю, оскільки своєї рідної неньки я  взагалі не пам’ятаю. Чи може, у мене її і не було? Як я появився на світ– не знаю. Дерева шептали, що я впав просто з неба, після чого  мене підібрали одні люди – теперішні мої хазяїни; квіти співали, що мене приніс чарівний метеорит, а земля казала, що я створений з неба, сонця і води. Дивні і водночас такі цікаві усі ці теорії, але в жодну з них я не вірив. Я тільки відчував одне: я не можу бути таким, як інші собаки. Я не можу з ними розмовляти, а вони натомість зовсім не розуміють мене, завжди ображають і принижують, ніби я найнікчемніший бродяга у світі. А я ж ніякий не бродяга, а звичайне собаченя, яке усім цікавиться. Дуже часто ця цікавість вилазить мені не досить  вигідним боком, приносячи чималі неприємності. Я  просто цікавий та й годі – нічого не можу із собою подіяти. Мені цікаво, чому сонце заходить і сходить, чому не може завжди стояти на небосхилі, цікаво, чому зорі такі яскраві і гарячі, хоча кажуть, що це холодні тіла, чому  дивлюся в небо і, здається, що можу дістатися лапою хмар, а коли роблю спроби це зробити, то не можу ( тоді з мене усі сміються); чому квіти так гарно пахнуть, коли цвітуть, і чому люди бридяться їх, коли нещодавно красиві пелюстки вкриваються темними плямами; чому вода голубого, а не червоно кольору, чому листя влітку зелене, восени різнобарвно-мальовниче, схоже на мистецтво, а ближче до зими опадає. Я ніколи не зрозумію, мабуть, цих законів природи. Надто усе розумно складено, і  до того заплутано, що і я заплутуюсь у цій таємничості. Проте людей  нічого подібне не цікавить. Частенько підбігаю під двері кухні і вслухаюся у розмову своїх господарів. Вони весело постукують ложками і  виделками об тарілки, говорячи про такі дурниці, що якби я був людиною, то не витримав і дременув  би на іншу планету. О, якби я міг побувати на іншій планеті. Яке б це було щастя для мене – більше ніколи не бачити цього пузатого чолов’ягу, який тільки і робить, що наминає ковбасу, сосиски і куряче м’ясо та вилежує наїджений животяра на ліжку. А ще ця низенька, чорненька жіночка з довгими кігтями на пальцях. Це ж треба такі відростити. Я завжди їх боюся. Якось вчепилася ними у мене, коли я випадково торкнувся хвостом її тендітної ноги, і так подряпала, що потім сусідські собаки допитувалися, з яким я вовком у бійку вчепився. А я що мав казати – соромно було усе звалювати на господиню: вона здавалася усім янголом., та й сказав, що натрапив на одного сіроманця. Одним словом, я їх обдурив, але після цього вони почали мене поважати.   Я виглядав в їх очах героєм, а самого пекло серце соромом за брехню. Ніколи собі не пробачу тої дурнуватої вигадки. Я надто грішне собаченя. Надіюся, колись  виправлю усі свої помилки, і мені не буде боляче за свої негідні вчинки. Я часто думав: навіщо людям собаки? Ми для них ніхто. Тримають на прив’язі ( слава Богу, я ще не доріс до того віку, щоб затиснути мені шию нашийником), дають усілякі помиї їсти, наче ми ніхто. Ми потрібні їм, щоб лише стерегти маєток. Так, у моїх хазяїв був нічогенький будиночок, тому я був не єдиною їх жертвою. Окрім мене, на подвір’ї жив Рекс – собака поважний, старий, з досвідом. Його поважала і боялася усі округа, за винятком мене. Чому я повинен його боятися? Він був звичайним собакою, таким, як і я, тільки набагато старшим. Правда.  до нього я завжди звертався на ,,Ви”, бо поважав, як свого батька. З ним я міг порадитися  і поговорити про що завгодно на світі. Він, єдиний, мене розумів, за що я його страшенно любив. Ми часто гралися з ним. Йому давали набагато смачнішу їжу ( Рекс користувався великим авторитетом у хазяїв, бо спіймав не одного злодія, який підкрадався до цього розкішного палацу-будинку), тому Рекс часто віддавав частину мені. Я спершу відмовлявся, але згодом все одно змушений був їсти, бо Рекс ображався. Якби не він, я б, мабуть, давно утік від цих людей. Якось запитав у Рекса, звідки я взявся, а він лише засміявся, нічого мені не відповівши. Більше я не намагався випитати в нього нічого відносно цієї теми, бо знав, якщо Рекс перший раз не відповість, то уже ніколи нічого не скаже. Надто добре я його знав.

*****

 

Я дійсно неземна істота, бо Всесвіт підірвав мені душу болем. Після  Пасхи Рекс важко захворів ( не знаю, може, що з’їв недобре). Він не міг говорити. Він навіть не спав. Весь час лежав у буді, і в його очах блищали прозорі сльози. Я не відходив від нього. Я не розумів, що буде далі. Я думав, що хворіти – це звичне явище, і що це з одного боку навіть трохи корисно. Я глибоко помилився. Якогось ранку Рекса не стало: він  пішов з дому, і більше не повернувся. Після цього я довго на нього ображався, що він пішов, не взявши мене з собою. Я ходив його шукати. Шукав по всіх кутках цього світу, але ж світ такий великий… Повернувся додому з надією, що, підійшовши до буди,  мене зустрінуть милі очі Рекса. Цього так і не сталося. подвір’я було пустим. Мене стиснуло канатами відчаю. Чому, чому я постійно розчаровуюся? Міг би принаймні попрощатися… Хазяї мої теж плакали. Дивно: такі черстві люди теж вміють плакати. Намагався підслухати їх розмови, щось довідатися про Рекса, але про нього наче забули.

Одного недільного ранку, коли я ще не встиг прокинутися, відчув, як хтось болісно потягнув мене за вухо. Ледве розплющив око- переді мною стояв пузатий дядько, грізно викрикуючи:

–Вставай, недоумку! Скільки можна спати! Пішли з нами!..

З ким це ,,з нами” – я не знав. Але щось лихе я передчував того ранку. Дядько був не один – до нього прийшли ще три чоловіки, правда не такі набиті і повні. Один був худий, як тріска, вистрижена з сухої сосни, інший низький і з довгими , густими вусами, які мене лякали, а третій – такий височенний, що я дивився-дивився вгору, але ніяк не міг вдивитися у його обличчя( може, він був безлиций– у сьогоднішньому світі усе можна побачити).  Чолов’яги були не одні. Кожен був з собакою. Я зразу дуже  злякався. І недаремно. Це були не собаки, а якісь звірюки. Вони так гарчали, так скалили зуби, що я вже думав, чи не хочуть вони покуштувати мною на вечерю. Їхня мова була огидною і непристойною, засміченою собачим діалектом. Ху, як я не люблю той діалект. Багато чого з їх розмови я не розумів, чи просто не намагався цього зробити.  Нас, трьох дорослих вівчарок, і мене, ще зовсім малюка, посадили на прицеп, самі ж чоловіки разом з моїм хазяїном зручно влаштувалися у салоні волги. Автомобіль рушив. Я не мав жодного уявлення, куди нас везуть. Незабаром ми в’їхали у ліс. Свіжий запах сосниці приніс мені якесь полегшення. Тихо шелестіло зелене листя, наповнюючи повітря легким відтінком зелені, що переливався у сонячному відгомоні  жовтої краплини, яка  блищала  у небесні й воді, злодійкувато зазираючи крізь волосся дерев. Я мружив очі від гарячого проміння. Навкруги було  вродливо і красиво. Що я, здавалося, став частиною кожного камінчика, кожної травинки і  квітки. Я думав навіть, що став крильцем пташки, так мені легко і добре було на душі. але серенаду спокою зіпсувала одна з вівчарок.

–Чого мовчиш, щеня?

Я оглянувся, але не відповів: опустив голову.

–       А він говорити не вміє,-засміялася інша вівчарка, показавши свої гострющі зуби.

–        Умію,-не втримався я .– будьте ласкаві, не скажете, куди ми ідемо.

–       А ти не знаєш?

–       Ні,-похитав я головою.

–       А… Ну, правильно, ти ж іще зовсім гнида. Ха-ха… На полювання їдемо.

–       Полювання?-я зробив очі такими широкими, що в них би вмістилася наша планета.-Яке ще полювання.

–       Ні, ну тупіца, та й годі. Мальоване полювання, щеня. Полювання на лисиць. Тільки не розумію, чому тебе взяли. Тобі ще в пеленках треба лежати. Ха-ха-ха…

–       Показати хочуть напевно,-обізвалася друга, а третя тільки сиділа і мовчала, похнюпившись.-Мене колись, коли була малою, теж брали з собою підготувати хотіли.

Третя відвернулася. Вона за всю дорогу не видушила з себе жодного слова, а ці двою так гаркали словами, що я готовий був вистрибнути з прицепа. Не зробив цього лише через те. що жаль стало залишати цю третю наодинці з цими гризунами. Мабуть, вона не любила полювання. А я не знав ще що це таке, уявити не міг. Яке воно? Невже таке страшне?

–       Раптом я побачив у траві щось сіре. Схоже, на клубок шерсті. Досить знайомий. Моє серце затремтіло, захекалося. Щось схопило мене за ноги (  пізніше я припускав, що це був Лісовик) і я вискочив з прицепа прямісінько на дорогу, забувши про трьох вівчарок і тих, хто знаходився в салоні. Поспішав до того сірого клубка. Коли підбіг, то зрадів і водночас злякався. Це був Рекс. Він спокійно лежав під деревом, але від нього неприємно пахло, і тіло обсіли мухи. Його очі були закриті. Лапи – холодні. Я спершу подумав, що він спить. Намагався його розбудити, але нічого не вийшло. Він не обзивався до мене. Я злякався по-справжньому. Не знав, що з Рексом. До нас уже поспішала весела компанійка – троє чоловіків з моїм хазяїном і одна вівчарка, ота третя, яка мене найбільше дивувала.

–       Чого ти вискочив, непосида?-розгніванго кинув хазяїн у мою сторону.

–       Гав-гав,-видав я гнітючо.

–       Ох, це ж Рекс-зігнувся хазяїн над тілом собаки.-Далеченько зайшов. Здох таки, бідолаха. Так і знав. Уже й мухи доїдають. Ну й сморід. Ходімо звідси.

Здох? Що це за слово? Як це здох? Чому вони ідуть? Чому не намагаються збудити, відігнати настирливих мух чи принаймні з не заберуть його додому. я не міг залишити Рекса тут одного. Кинувся до хазяїна, жаліслово виючи і дьоргаючи його за штанки. Хазяїн зупинився, злісно вдарив мене по голові рукою, що аж підстрибнув на метр вгору, і гаркнув, як вівчарка:

–       Гайда  на прицеп!

–       Не піду, впевнено сказав я, але забув, що люди мене не розуміють.

–       Ходімо, краще,-нарешті озвалася третя вівчарка, і така ніжність полилася з її голосу, що я не міг послухати її. Пішов, як заворожений. Ще раз обернувся, востаннє глянувши на Рекса.і подався. Тоді, на прицепі, у  лісі, я вперше дізнався про смерть.

Мені важко було зрозуміти її. Я не міг повірити, що Рекса більше немає, що він помер. Як це помер? Може, він просто подався на іншу планету жити, може, йому просто набридло весь час сидіти на прив’язі і теревенити зі мною? мені важко це помістити у своїй крихітній голові. Мабуть, я надто дурний, щоб усе зрозуміти.

–       Не переймайся ти так,-говорила мені третя вівчарка, яку звали Люсі.—Таке життя. люди вмирають, а собаки здихають.і я, і ти коли-небудь залишимо цей світ.

–       І куди подамося після цього?-зацікавився я.

–       Не знаю. цього не може сказати ніхто.

–       Яа я хочу померти.

–       Що ти таке говориш? Ти ще зовсім маленький, щоб думати про такі дурниці.

–       Набридло мені бути на цій планеті. Хочу на іншу, туди, куди подався Рекс. Мені без нього так погано. Ці люди – дивні істоти. Вони не вміють жити.

–       Чому ти так вважаєш?

–       Вони надто жорстокі до тварин і рослин.

–       Погано ти знаєш людей. Є люди лихі, а є і добрі. Усякі трапляються.

–       Невже? Я ніколи ще не зустрічав хорошої людини, з якою б міг поговорити.

–       Люди нас ніколи не зможуть зрозуміти.

–       Як?

–       Просто.

Більше я ні про що не питав. З голови не виходив Рекс. Тепер я жалів про те, що  ображався на нього. Він хотів для мене, як краще – я впевнений. Він був таким добрим.

Нарешті машина зупинилася. Хазяїн вивалив своє пузо з волги. Троє теж вийшли. Вівчарки позіскакували на землю. Я з Люсі зістрибнули останніми – ніяк не могли наговоритися. Мені було приємно перебувати у її товаристві: з першої хвилини Люсі стала для мене  справжнім другом.

Чоловіки витягли з багажника рушниці. Я бачив їх уже якось по телебаченню крізь вікно, тому знав для чого їх використовують. Але до чого тут полювання?

–Люсі, а яке це полювання?

–Краще не запитуй. Я ніколи його не люблю.

Сьогодні у мене було одне завдання: сидіти, спостерігаючи за процесом полювання. Я був ніби на уроці. А от вівчарки мали якісь особливо-складні завдання.

Вівчарки подалися у нори на пошуки лисиці. Люсі залишилася біля безлицого довганя.  На щастя, я помітив, як щось жовте мерехтіло поміж деревами. Це була, безумовно, лисиця. Поверталася до власної домівки. О ні. Тільки не це. треба якось її зупинити. Я щосили рвонув туди. Де жовтіло. Я не полився – це була лисиця.

–Здравствуйте, вельмишановна пані. Вибачте, що перепиняє вам шлях, але мушу вас застерегти. Тікайте звідси хутчіш, бо там мисливці на вас чатують. А у нірці вашій вівчарки господарюють. Ідіть звідси,-намагався я бути ввічливим.

–       Добрий і тобі,-тоненько заспівала Лисиця.-Чи не одурюєш мене? Чи не хочеш у пастку загнати? Я взагалі-то з собаками  не розмовляю. Бо не довіряє їм.

–       Повірте мені. Я не хочу вам лиха. Тікайте, прошу., благаю. Скоріше, бо скоро ваші сліди винюхають ті гризуни.

Лисиця замислилася. От до чого світ докотився, що вже тварини бояться тварин.

–Дивний ти… Я послухаю тебе. Якщо ти загнав мене у пастку – значить це буде на твоїй совісті, а якщо допоміг, то тоді велике спасибі.

Лисиця швидко зникла у хащах, а  я відчув себе щасливим. Хоч одне добре діло зробив.

Чоловіки були дуже невдоволені, що вівчарки не віднайшли лисиці. Але людям завжди фортунить.  Це ж треба, щоб перед самі очі вибігло сіре зайченя. Вибігло, і сидить біля дерева. Чого ж ти сидиш? Невже не чуєш небезпеки?..

Я хотів було бігти до нього, але хазяїн стримав мене за вуха.

–Куди, непосида! Зараз наполохаєш. Ні, ну ніякого толку з того щеняти немає. Тільки шкодить. То кудись погнався, думав, може, лисицю угледів, а йому волі захотілося. Сиди тут і не рухався.

–Беремо приціл, Іване,-сказав худий, приціляючись.

Я намагався вирватися з тенетей, але хазяїн закрив мене у машині. Я бігав по цьому салоні, старався відкрити вікно, але нічого не виходило. Тепер була одна надія на неї – Люсі. І вона оправдала мої сподівання. Люсі, помахала мені лапою, щось крикнула, але я, на жаль, не розпізнав тих слів, і побігла вперед, до зайця. Вона мчала, голосно гавкаючи і закидаючи лапи назад. Її шерсть  розвівалася у руках вітру. Так граціозно вона бігла, що я милувався нею, як чимось незвичайним.

– Куди? Стояти! Дурна сука!-несамовито кричав хазяїн.-Михайло, зупини свою собаку. Вона ж сполохає зайця.

–Стій, тобі кажу!-кричав Михайло.

Мій хазяїн закипів від злості а Люсі бігла до зайця, вигукуючи:

–Тікай, тікай скоріш!

Заєць аж тепер побачив мисливців і вівчарку, що мчала назустріч йому шустрий звірок миттю зик  з поля зору, пострибавши углибину лісу.

Мій хазяїн вкрився бульбашками поту. Його кидало гнівом, трусило. Він зняв з плеча рушницю, взяв на око– і постріл!.. Я думав, що він стріляє по дереву  чи, може по зайцю, який йому примарився. Але ні… Люся,  бігом якої я так любувався, вмить зупинилася, впавши на траву. Я забив лапами у вікно, голосно гавкаючи. Ні! Ні! Що він накоїв? Він вистрелив у Люсі!

–Іване, що це ти?-розгнівано запитав Михайло.-Це моя собака, а не твоя.

–       Сука вона! І нащо ти її взяв  з собою, коли вона усе зіпсувала!

–       Ти не мав права у неї стріляти.

–       А я не в неї стріляв.

–       А в кого ж тоді?

–       У зайця.

–       Але ж його немає.

–       Правильно. Його сполохала твоя собака.

–       Не сваріться, хлопці,-промовив худий.-А то зараз через дурну собаку ворогами станете.

–       Станемо,-обурився Михайло.-Полювання завершено.

Михайло подався до Люсі. Я бачив, як він схилився над нею, як щось обглядав, а тоді сплюнув в сторону, тупнув ногою і так закричав, що у мене ледве вуха не полопали.  Це був крик болю і страждання! Великого болю! Я так хотів тоді підбігти до того чоловіка і заспокоїти його, але  не міг уже нічого. Мої ноги затерпли, а  глибоко в душі щось обірвалося. Тепер я втратив ще одного друга.

Того дня я отримав урок життя. того дня я втратив батька і друга, і побачив велику жорстокість у людині, але разом з тим побачив, що людина може страждати і щиро плакати. Я так розумів того Михайла і бачити не хотів більше свого хазяїна. Коли ми приїхали додому,  я більше не вважав це своїм домом. Не міг залишатися тут. Уночі, коли на небі не було жодної зірочки, я пішов. Оглядатися назад не хотів – нічого більше мене не тримало на цьому подвір’ї. Огидно було дивитися на цих людей і їхнє життя. я ще раз подався у ліс, щоб попрощатися востаннє з Рексом, але ніде його не знайшов. Прибитий, розчарований я ішов, але не знав куди. Моє серце розривалося на тисячі сердечок, які я губив по дорозі. Хотів було позбирати назад, але чомусь тягло мене усе вперед вперед! У невідомий і такий страшний світ. Я багато пройшов – скільки, не знаю. Мені здавалося, що цілу планету, але так і не натрапив на добрих людей, проте надія не вмирала у мені. Вірив, що таки знайду на своєму нелегкому шляху добро. за цей час мандрів я ніби підріс. Не ззовні, звісно, а душею.  Тепер я знав назви майже усіх раніше невідомих мені речей і розумів їх зміст. Правду кажуть, що життя – найкращий вчитель. Вирішив я зупинитися у місці, яке, як я чув, називали заправкою. Там мені було і не погано і не добре, але якось перебиватися можна було. Люди, що працювали на заправці,  час від часу давали щось мені попоїсти, але це було рідко. Правда, мені вистачало, тому що живила дивна надія, яку поселили у мені Рекс і Люсі, за що я був їм безмежно вдячний.

 

 

 

*****

 

Було сиро і мокро. Я сиділа на задньому сидінні автомобіля, що мчав з шаленою швидкістю вологим асфальтом, і похнюпившись, вдивлялася у вікно, спостерігаючи за дивними зимовими картинками, які, мов комети, проскакували перед очима: навіть помилуватися ними не встигала. Я відчувала, що у моїх очах роїлося шалене невдоволення, губи надулися, наче хтось напустив у них через голку повітря, щоки вкрилися квітковою стружкою, що лежить на трояндах, які ростуть біля мого будинку.  Спереду сиділа мама, а за кермом, звісно, тато. Там лунала якась розмова, до якої я не дуже прислухалася. Мені завжди були нецікаві теми  батьківських бесід, адже вони майже весь час стосувалися грошей, бізнесу, роботи, дачі, міста і маленького ,,янголятка”, якого  кликали Андрійком. Це був мій молодший брат, якому лише недавно виповнилося шість, але такого ,,мамія” я ще у світі не бачила. Ніби і хлоп уже немалий, але так треться біля неньчиної спідниці, ніби йому три рочки. Не подобається мені все це. Думаю, а що буде потім! Я таки так не ластилася, хоча любила, хотіла, але у матері завжди на мене часу не вистачало. Цей світ мені доводилося опановувати самій. Ходити вчилася сама, зав’язувала шнурки на взутті сама, читати, писати – все доводилося робити одній, хоча у мене була нянька, в обов’язки якої входило доглядати за мною, допомагати у всьому, але вона дуже часто забувала про те, що повинна робити, і, добре попоївши, лягала на диван перед телевізором. Я сама натягала на себе колготи, які не слухалися мене, виривалися з рук.  Тоді я лютувала, злилася, закидала їх під ліжко і босоніж бігала по хаті. Через день мати чула, як з мого рота виривається кашель, а під диваном знаходила, як не колготи, то сведер чи  іграшки… Вона дуже сильно нервувала, починала кричати, в усьому звинувачуючи не няньку, а мене, маленьку крихітку, яка безпомічно блимотіла очками, не розуміючи, чому ця вродлива і приємна жінка так широко розкриває рота. Насправді я придурювалася. Усе чудово розуміла, і боляче було глибоко в душі, що мати ні разу не приголубила мене, не поцілувала ніжно і не навчила одягати ті неслухняні колготи. Проте вони таки мені підкорилися. Правда, минуло доволі часу, поки це трапилося, але таки мої ноги дочекалися того, щоб не  бігати босяком. Я на стільки звикла світити своїми білими ніжками, що потім ледве звикла до того, що до них прилягала тканина, яка  мене лоскотала, кусала і створювала неприємні відчуття. Я завжди чула, що мені щось заважає.

Як я вчилася писати і читати – було ще смішніше. Книжки любила змалку. У мого батька  була дуже велика бібліотека, яка дісталася йому у  спадок від дідуся, який був літератором і для якого книги були усім життям. Тато ніколи не заглядав до тих книг, а я, цікава непосида, зайшла  одного разу навшпиньки  у його кабінет. Господи! Скільки там було стелажів, а на них – справжнісінький скарб. Почала переглядати ті  діаманти. Кожен відкривала, крутила у руках, а тоді відкривала. І так мені було цікаво листати сторінки, розглядати різні схеми, малюнки. Я не вміла тоді ще читати, але здається розуміла кожне слово, видрукуване на білих аркушах паперу. Коли моя русява голівка схилялася над книгою, я потрапляла в інший світ– цікавий і неповторний, сповнений радості і болю. Я плакала і сміялася, я літала і падала, я засинала і прокидалася, я помирала і народжувалася. Це було неповторно. Але якось запримітила я на останній полиці величезну книгу – найбільшу з усіх. Вони припала мені до душі, хоча не знаючим. Цікаво, а що в ній усередині? Не могла допустити, щоб ця прикраса не окрасила мою цікавість. Але як я мала її дістати. Я така маленька, а книжка так високо. Нічого. Моя кмітливість допомогла мені дістати стілець. Я  хутко на нього вилізла, потягнулася рукою, але далебі не дістали книги: надто високо. Що ж будемо старатися іншим спосіб дістати її. Стала ногою на першу поличку, на другу, і тримаючись міцно руками за стелаж, торкнулася руками до книги. Виявила бажання її вийняти, але вона міцно вчепилася за інші книги. Я дьоргнула раз, другий, тоді зі злістю рвонула, і… Полетіла на землю з цілим стосом книг. Гепнулася добре на тверду підлогу, але нічого: жодної сльозинки не пустила. А ось книги плакали. Тоді і я почала плакати, за підтримку їм, просила вибачення, що зрушила з місця. Деякі книги порвалися. Я спантеличено брала їх до рук, намагалася скріпити, цілувала їх обкладинки, надіючись, що вони злетять у повітря, і сядуть на своє попереднє місце. Та нічого подібного не трапилося. Пам’ятаю, тоді прийшов тато. Коли він побачив купу книг, а між ними мене – дуже розгнівався.  Досі не забуду його крику – шаленого, громіздкого, вибухового! А мама спокійно стояла за дверима, не сказавши ні слова, і лише нянька вдоволено посміхалася. Мені інколи здавалося, що ця жінка хотіла мене зі світу звести. Та їй це не вдавалося. Мене завжди рятувала дивна сила, що вась час крутилася біля мене – її присутність, її дихання  добре чула.  Я знала, що це була Божа сила, і тому була безмежно щасливою. Одним словом, я виросла у багатстві, розкоші, великому будинку, але у постійних сварках, суворості, дисципліні, безласкавосі і нелюбові. Я не знала, що таке батьківська ніжність, тому що у мене ніколи її не було. А думаєте не мріяла ніколи про неї? Завжди!.. Мої батьки були надто зайняті своєю роботою, до того зайняті, що інколи забували про мою присутність. Тому ще з п’яти років, ні, раніше, я стала абсолютно самостійною дівчинкою, якій доводилося робити усе одній, без чиєїсь там допомоги. У мене дуже складний характер. Я не є спокійна дівчина. ні, аж ніяк. Часто люблю вибухати, завжди доводжу свою правоту. Учителі стверджують, що мені треба бути адвокатом. І звідки вони це взяли? Якщо вмієш багато говорити і захищати свої позиції, чому зразу адвокат.  Завжди хотіла мати справжнього друга, який би зрозумів мою самостійність, задиркуватість, бурхливу кмітливість, непосидючість, шустрість і цікавість до всього.

У мене є ще Андрійко. Коли він появився на світ, я дуже зраділа, що матиму молодшого братика. Я не відходила від його колиски. Казала матусі, що не треба наймати няньку, я буду сама доглядати за малюком ( не могла допустити, що Андрійка виховувала та зла нянька, що  любила наминати тістечками і дивитися телебачення). Та мати не послухала мене. Хіба вона коли-небудь брала мої слова до уваги. Ніколи! Вони були для неї половою, яку вона роздмухувала прямісінько у вікно  у напрямку вітру. І тільки поля, ліси, ріки і далекі гори чули їх відгомін. А я мовчки ішла в іншу кімнату. Проте мати не  покликала няньку і не дозволила бабусі сидіти біля хлопчика, вона сама доглядала за ним. Не могла відірватися від нього. Крутилася, вертілася, як гаряча хурделиця навколо немовляти, не допускаючи мене ні на крок, щоб часом не заразила чимось. Але чим я могла заразити Андрійка, коли майже ніколи не нездужала – хвороби боялися моєї віртуозності. І лише вночі, коли мама засинала, я могла подивитися на братика, поколихати його, торкнутися його шовковистої шкіри, заспівати щось. та і це довго не тривало. Застукала мене якось мати, наче злодійку. Ото розкричалася! Після того Андрійко спав у кімнаті батьків.

Так минали роки. я росла, Андрійко ріс… та ми були з мовби чужі. Я його любила, дуже любила, але він від мене тікав завжди. Я була для нього чужою дівчиною, яку він боявся. Андрійко був улюбленцем матусі. Навідміно від нього він виріс у батьківській любові. Усьому вчила робити його мама. Вона встигала і працювати, і сидіти біля свого синочка. Частіше чим треба, брала Андрійка на роботу – хотіла ще змалку втягнути його у той бізнес. Тому ми, я і Мій брат, були дві протилежності.

На різдвяні свята ми їздили сім’єю у гості до родичів на Полтавщину. Сьогодні ми поверталися назад, у Київ. у мене зовсім не було настрою. Перед родичами мене завжди виставляли посміховиськом, або не помічали взагалі. Батьки постійно виявляли невдоволення мною, моїм характером, зовнішністю, оцінками, усім… А якою я була? Ніби й непогана… Висока, худенька, русоволоса, овальне, видовжене обличчя, великі голубі очі, прямий ніс, великі, трішки рожеві губи. Принаймні. Усі казали, що я вродлива, хоча я ніколи так не думала. Щодо характеру, то мені він теж не до вподоби. Проте батьки надто все перекручували і прикрашали своїми вигадками. Таке наговорювали перед родичами, що я червоніла і ладна була провалитися крізь землю, аби лиш більше нічого не чути і не бачити. І я тікала на двір. Ховалася у садку до самого пізна. А коли надумала вертатися до хати, то двері виявлялися зачиненими. Намагалася через вікна залізти – теж зачинені. Так би прийшлося на дворі ночувати, якби не доброта бабуні і дідуся. Це були незвичайні люди. Вони мене справді любили, завжди стаючи на мій захист. Щодо Андрійка, то цей скромненький, невинний хлопчина був чудом для всіх, особливо для моєї матусі. Але знали б ви насправді його! Не хлопець, а ,,чортеня”. Перед людьми таке миле, ніжне, беззахисне, хоч до рани прикладай, а насправді –ой-йой-йой… Такі слова вихоплюються з його уст, що мої однокласники таких не вживають, так може запустити у мене виделкою чи лампою, що знак на все життя залишеться.  Правку кажуть, що у тихому болоті…

Я не відривала очей від вікна. Провела рукою по склу, залишивши тонкі смуги від пальців. Було сумно. Відчула глибоке ниття у душі: щось мене непокоїло. Спереду не вгавала розмова батьків і веселе тринькання Андрійка,  який сидів у матусі на колінах. Біля мене його посадити ніколи не могли. Де ж: ще заражу чимось!..

Пливли голі дерева, вкриті перлинами дощу. Незвично, дуже незвично було дивитися на жовту траву взимку. Різдво, а скрізь чорно. Я намагалася застелити усе в своїй широкій уяві білими килимом пухкого снігу, заплутати повітря у сітки  міцного морозу у червоному жупані, з довгою, кучерявою, накрохмаленою бородою, вкритою памороззю. Я всипала гілля сипучим інеєм, чіпляла до будинків кручені бурульки, виробляючи з них різні фігурки, малювала пензлем душі візерунки на шибках… Скидала  літні волоски зимової хурделиці, повної гарячої пригорщі морозного сонця… Я ходила лісами, полями, розмовляла з рослинами і тваринами…  Десь спинилася, стала птахом, піднялася до небес. Там мене поглинула хмара. Я мандрувала нею світом, та знову вернулася сюди…  Краплею полетіла на землю, прямісінько на скло автомобіля. Я важко дихала, шукаючи шпаринки. Коли знайшла, то не хотіла  текти усередину, постаралася сповзти на дорогу, але теплота салону сама мене затягла… Я знову стала дівчиною, яка похнюплено сидить і дивиться крізь вікно, думаючи:,, Яка краса!” Так, для мене навіть сирість, холод, пустота була красою. Не знаю, але  я бачила іній на деревах, я сніг на землі, я бачила зиму перед самими очима. Але все так швидко зникало. Так швидко… і я знову впадала у відчай.

Ось машина зупинилася. Ми під’їхали на заправку. Тато попрямував до каси.

–Мамо, я хочу в туалет…,-захникав Андрійко.

–Не плач, не плач, любчику. Зараз підемо. Давай одягнемо шапочку, а тоді підемо… А ти сиди в машині і не виходь нікуди.

Друга частина її слів стосувалася  мене. Що ж, я посиджу. Мені не потрібно нікуди іти. Мати хлопнула дверками. Я  нервово стукала пальцями по вікні. Раптом завмерла: побачила маленьке собаченя, що сиділо неподалік нашої машини. Мокре, кволе, худеньке, воно трусилося, наче хворе. Шерсть на ньому скуйовдилася, збилася в кумки, намокла; на носі блищали крапельки води, лапки були усі в бруді. Мені стало так жаль собаченяти, що я ледве стримала сльози. Незважаючи ні нащо, воно було прекрасним. Бачили б ви його оченята! Це були найкращі у світі очі! У них жила уся ніжність і доброта  нашої галактики. Вони були такими великими, що здалися нескінченим світом душ людей і тварин. На мить я відчула себе у вирі їх безмежності, мені захотілося стати частинкою їх, і забути про всі проблеми, які ніколи не полишали мою голову, від чого вона щодня боліла скромним, прихованим болем. Собаченя сиділо, дивлячись на мене так, мов просило не відвертатися від нього, підійти, взяти на руки і ніжно почухати під вушком. Воно було таким беззахисним, безпомічним, таким крихітним, що я відкрила дверцята машини і тихенько покликала те мокре чудо, що сиділо за декілька кроків від мене, боячись зрушити з місця:

–На-на-на… Іди сюди, не бійся, я не причиню тобі нічого поганого.

Собаченя побігло до мене. Але у моїх очах воно було вже не собаченям, а втіленням чистого воскресіння краси.

 

 

Тобі

Досі пам’ятаю ті дні… Не сон приснився мені, а все було реальністю – свіжою, приємною і незабутньою. Мені тоді мало виповнитись п’ятнадцять. Я була звичайною дівчинкою, яка обожнювала вчитися, спілкуватися з людьми, яка мріяла про щасливий казковий світ, де немає зла, жорстокості і несправедливості. Моя незвичайність полягала лише в тому, що я ніколи не могла передбачити, що зараз, завтра або через декілька років подарує моя ,,особистість”. Я ще зовсім не знала життя, бачила його  у рожевих тонах.  І тільки ти показав мені те, чого я ніколи не помічала, допоміг почути те, до чого ніколи не прислухалася, але що  таке важливе.

Нарешті ми зустрілися. З першої мілісекунди ти здався мені особливим. Ти був не таким, як інші, через що тебе, мабуть, не злюбили. Але як можна було не любити такого, як ти?

Тобі було тринадцять, але коли починала розмовляти з тобою, то, здається, вісімнадцять. Найбільший дарунок від Бога у тобі – це  душа. Ти був розумним, добрим, відвертим, захоплювався історією Єгипту, за що тебе прозвали ,,єгиптянином”.

Для мене ти назавжди залишився Євгенієм, Женею.

Ти приїхав з Росії, проте завжди намагався розмовляти зі мною по-українськи. У тебе це так смішно виходило!

–Краще російською,-якось сказала я тобі, хоча самій так подобалося чути рідну серцю мову тут, у Криму.

Ти ніби це відчув і не вгавав ,,лепетати” суржиком.  Ти намагався, намагався зробити мені приємне, за що я тебе дуже цінувала.

Ти був веселим і кумедним, балакучим і водночас спокійним, щирим і співчутливим – таким, яким повинен бути справжній друг.

Пам’ятаю, як швидко стікали наші дні. Наші, бо тоді для нас не існувало нікого – лише ти і я, і ще світ, складений з наших почуттів.

Море… Завжди не передбачуване, бентежне і неповторне. Я любила входити у його красу. Коли заходило сонце, розціловуючи воду сріблистими устами, після чого залишалися невинні сліди-намистинки вечіркового захоплення, я стиха скрадалася у невидиме сяйво  узбережжя, помережаного сутінковою шатрою ніжного клубка чарів. Пісок тихо хрумкав під ногами, камені засинали на долонях. Я розчинялася у красі моря і ставала невидимкою – лише  мій тремтливий подих залишався на щоках вітру. Це було так прекрасно! Прекрасно і неповторно! Я знову повернулася у реальність, коли прийшов ти і почав вдихати вітер разом зі мною.

–       Я тут,-прошепотіла…

Сутінки тонкою ковдрою скували  мої губи. Ми мовчали і тільки серця невтомно билися, намагаючись вирватись на волю.

Ти наблизився до мене так, що я відчула запах твоєї шкіри. Вона пахла морськими хвилями, квітами, синім небом і червоним сонцем. Тоді ти повільно торкнувся рукою моєї…

Ми довго ще стояли, взявшись за руки і дихаючи устами один одному в серця. Вечір неозоро зазирав у наші обличчя, світячи  зірковим фонариком, з якого било золоте сяйво, яке і сьогодні вночі не дає мені заснути.

Ти не відходив від мене ні на мить, щодня підносячи усілякі сюрпризи.

Пам’ятаєш, де ми познайомились? Пам’ятаєш, якою сильною була наша дружба? А може, це було щось більше? Дитяче захоплення, любов?..

Останню ніч перед від’їздом називали ,,королівською”. Цієї ночі ніхто не спав. Усі збиралися разом на території ,,нашого світу” і прощалися. Тоді ти запитав:

–Прийдеш?

Я  завагалася. Тремтіння страху обняло моє тіло. Чого  боялася? Чого?.. Я таки не прийшла. Ти не образився –  знаю, але тебе збили хлопці, з якими ти проживав в одній кімнаті. За що? Мабуть, за те, що ти був не таким, як вони. Ти був справжнім.

Вранці  було боляче на тебе дивитися. Сльози проїдалися наверх, коли дивилася на великий синяк під припухлим оком.   Таким ти повертався додому.

Коли настав час від’їжджати, усі метушилися, поспішали. Ми почали прощатися. Ніколи не думала, що це буде так важко. Ти потис мою руку, а очима обняв до самісінької душі.

Автобус рушав. Я полетіла сходами вниз.  Ти стояв, махаючи услід рукою. У твоїх очах блищали сльози, а щоки були вологими. Ти хотів тоді заплакати, але, мабуть, засоромився. І лише в дорозі я згадала, що ми не обмінялися адресами…

Більше ми не бачилися. Ти поїхав у Росію, а я у свій Кременець.

І тільки пам’ять береже той чудовий час, коли ми були разом.

Якось я згадала, що у блокноті ти написав мені побажання. Прочитала… У кінці була твоя адреса. Того ж дня написала лист, кинувши у поштову скриньку. Проте відповіді так і не отримала.

Може, адрес невірний? Може, ти помилився, а може, я?

Сьогодні в котрий раз пишу тобі листа, але не знаю чи потрапить він тобі до рук, бо попередніх ти  не читав точно  – чую серцем.

Ти, мабуть, змінився. Змінилась і я. Але тільки ззовні. Стала дорослішою, а в душі – я та ж, та ж мрійниця.

Чи згадуєш мене зараз? Чи пам’ятаєш? Чи живе у тобі наша дружба?

Якщо ми навіть ніколи більше не зострінемося, я всеодно пам’ятатиму тебе як свого першого і справжнього друга. Я пам’ятатиму те, що з’єднувало нас протягом цілого місяця.

Поглянь на захід сонця, прислухайся до вітру. У ньому ти відчуєш мій подих, придивися, і у небі ти побачиш ту зірку, яку ми колись, чотири роки тому, назвали нашою. Може, тоді  ти  зрозумієш, що навіть знаходячись на відстані, на інших планетах, ми зможемо відчувати один одного.

 

---

Віддати свій голос за твір:

6 Голосувати

---