Герої

червня 18, 2011 | Андрій Носихін, Поезія

Ворон

 

О ворон, мій побратиме,

 

тотем мого життя.

 

Тепер ти в небі,

 

а я -  на землі.

 

Ти там,  в далекім небокраї,

 

а я – на проклятій землі.

 

Ти відчуваєш  смак свободи,

 

а я -лиш  смак гірких надій.

 

Вітри – твої найкращі друзі,

 

у мене ж їх ніколи не було.

 

Ти бачив все з небес висот,

 

а я блукаю в темноті, не бачачи нікого.

 

О ворон, мій побратиме,

 

тотем мого життя.

 

Тепер ти в небі,

 

а я – на землі.

 

 

 

Життя

 

О п’єси!  Ви списані з життя,

 

з життя  часів минулих.

 

Чому  ж ви, п’єси, повторюєтесь знову

 

в житті  теперішніх часів?

 

Чому  ж повторюється знову

 

історія трагічного кохання?

 

Сором’язливості, відваги і бажання

 

в житті  теперішніх часів?

 

Чому  ж повторюється знову,

 

нещастя, смерть, трагедія, розлука?

 

І в цей  ж момент повторюється знову,

 

всі радості  і пристрасті життя.

 

Нехай повторюється знову,

 

любов, кохання, дружба, щастя.

 

І все, що серце гріє,

 

і душу пламенить.

 

Як у  театрі…

 

свої  дві різні маски.

 

Так і  в житті,

 

свої  дві різні сторони.

 

Недарма хтось сказав,

 

життя –  театр,

 

а люди, в ньому – це актори,

 

Які лиш  грають свої ролі,

 

як люди грають свої долі.

 

Неприйнятий талант

 

Я був  і тут, і там.

 

Ніде  мене не прийняли,

 

не прийняли мого таланту.

 

Мабуть,  у цьому винен я?

 

Можливо, винні всі вони?

 

Не розбираючи хто правий.

 

Я покидаю  світ життя,

 

залишаючи по собі

 

лиш безімення й тишину.

 

 

Герої

 

О ви, герої  літ минулих,

 

куди  поділися від нас?

 

Де вас  тепер мені шукати,

 

щоб розпитати  про життя?

 

О ви, герої  літ минулих,

 

що честі  і славу захища.

 

Де вас  тепер мені шукати,

 

Щоб силу духу перейняти?

 

О ви, герої  літ минулих,

 

де ваші знамена тепер?

 

Де шпага-захисниця честі ваших

 

поділася  за ці роки?

 

О ви, герої  літ минулих…

 

 

 

Нічний  кошмар

 

О ти, звірина  моя душе,

 

чого  ж ти мучиш так мене?

 

Чому  у сні я бачу тільки сльози,

 

а на яву  лиш згарище одне?

 

Чому  ж ти мучиш так мене

 

безкрайніми, жахливими ночами?

 

І тільки сонце засіяє –

 

ти пропадаєш,  наче мгла.

 

Чим я  тобі не угодив,

 

що ти мене убити хочеш?

 

Навіки  проклятий, мабуть,

 

такими  снами я.

 

Колиш нарешті  прийде спокій

 

і ти покинеш  вже мене?

 

Що цим  мені сказати хочеш,

 

не розумію  я!

 

 

 

Сонце

 

О сонце, небесно є світило,

 

чому  ж пропало з наших душ,

 

твоє  проміння сяєва?

 

Де ти тепер і де тебе шукати

 

у цих  широких небесах?

 

Прийди  до нас!

 

І хай  озветься знову

 

у серцях наших вогняних

 

твоє  проміння сяєва.

 

Щоб знов у душах розцвіло,

 

любов, кохання, дружба, щастя,

 

і цвіт душевний не згасав.

 

Ангел

 

О, ангеле мій білокрилий,

 

чому  покинув ти мене!?

 

Чим я  тобі не угодив,

 

що ти ненавидиш мене?

 

Мовчиш… не кажеш ані слова…

 

чому  ж? шо сталося?

 

Можливо, чимось, я тебе образив?

 

Тоді  прости, це вийшло ненавмисне.

 

Скажи хоч слово – не мовчи,

 

тебе  благаю я.

 

О, ангеле мій білокрилий,

 

чому  покинув ти мене!?

 

 

 

 

Нещасний  поет

 

О, ти є поет, що бачив все на світі,

 

чого  ти мучишся, сидячи в заперті,

 

чого  не пишеш ти свої вірші?

 

Чого  мовчиш, питаю я тебе.

 

Можливо, плачеш ти? Але чому?

 

Що сталося  з тобою,

 

що душу твою так гризе?

 

Мовчиш,  не кажеш, ані слова.

 

Можливо, ти закоханий сидиш,

 

але чому тоді ці сльози,

 

чому  ж тоді сидиш ти тут один.

 

І хто  тоді твоє кохання буде?

 

Твій  погляд зараз вб’є мене.

 

Мабуть, сказав щось зайве я тобі–

 

і знов ці сльози,

 

які тривожать  так мене.

 

О друже  мій!

 

Любов – це яблуко з двома смаками:

 

один – солодкий і ніжний,

 

а другий –  кислий і гіркий.

 

У справі цій

 

Порадами тобі я не поможу.

 

Це справа двох, закоханих людей,

 

Яка споконвіків блукає серед нас.

 

Непізнаний поет…

 

Позор тобі, непізнаний поет,

 

що ти непізнаний до цих часів,

 

що ти соромишся своїх віршів,

 

Боячись насмішок над собою.

 

Насмішники, завідники твої,

 

папір, чорнило і перо –

 

твої  найкращі друзі,

 

які підтримають  тебе завжди.

 

Сон

Одного  вечора мені

 

приснився віщий сон.

 

В якому  бачив я

 

життя своє і смерть свою.

 

Я бачив  смерть наскрізь.

 

І бачив  я в очах чужих,

 

несказані слова.

 

Слова, які казали все.

 

І бачу я життя.

 

Я плакав разом з ними,

 

чуючи  слова.

 

Слова чужих  людей,

 

які казали вже,

 

що я  тут не один,

 

що тут  я не один.

 

І тут  почув слова.

 

Такі, що серце затрясли,

 

і тепло  стало на душі.

 

Відчув  чиюсь любов,

 

відчув також я втрату, біль.

 

І чиїсь  сльози на лиці.

І бачив  я в очах чужих

 

несказані  слова.

 

Слова коханої.

 

Слова кохання  і любові.

 

І тут останній подих мій

 

закінчив  всі слова.

 

І тут  проснувся Я!!!

 

* *  *

 

Чужий

 

Чужий… З дитинства чую я собі у  слід.

 

Чужий я світу цьому.

 

Мені  б літати в небесах,

 

з свободою на пару.

 

Мені  б полетіти до зірок

 

і з ними розмовляти про святе.

 

Але я  чужий, чужий усьому цьому.

 

Який  застряг міх двох світів.

 

Чужий… і досі чую я,

 

на це, уваги не звертаю.

 

Мені, серед  людей, не місце,

 

мені між  ними надто тісно.

 

Сузір’я

 

О скорпіоне,

 

сузір’я мого життя,

 

з дитинства  захищаєш ти мене.

 

Ти зорями своїми

 

мені  дорогу

вказуєш в житті.

 

В мені твого

 

частина є єства,

 

що тягне  до зірок.

 

Я так  хотів

 

до тебе полетіти,

 

щоб там  лишитись назавжди.

 

І кожен  вечір,

 

в місячному  сяєві,

 

ми розмовляєм про своє.

 

Холодний  край

Там на півночі далекій

 

є холодний край.

 

Край  ненависті і болі,

 

край  небачучий тепла.

 

Там людей  є міліони…

 

Серед них – один…

 

в чій  душі горить вогонь

 

і незламний  дух свободи.

 

Він один, самотній він

 

в тім  холоднім краї.

 

 

 

Не  кажи

 

Не кажи мені нічого,

 

я вже знаю ті слова,

 

прочитав  в очах я твоїх

 

всі оті  слова.

 

Вони  душу мою ранять

 

і вбивають все в мені.

 

У душі моїй пустота,

 

там холодний вітер дме.

 

Не кажи мені нічого,

 

з цим  давно змирився я.

 

Я давно  вже сам, один…

І холодний вітер дме.

 

 

 

Весна

 

І ось  прийшла весна

 

і розбудила  все живе.

 

Вона,  мов дівчина-краса,

 

Повернула нам життя.

 

І вже  сонце гріє, пригріває,

 

душу  й тіло зігріває.

 

Чути  запах вже квіток,

 

польових  духмяних трав.

 

Чути  спів птахів весняних

 

і веселий  сміх дітей.

 

Вже весна  прийшла

 

і відновила  нам життя.

 

Дорога

Я йду  дорогою кудись,

 

ліхтарі мигають мимо.

 

Вони  світять неяскраво.

 

Ледве видно  в темноті.

 

Ця дорога безкінечна.

 

Я йду  по ній уже давно.

 

Я йду  кудись далеко,

 

в дивний край чудес.

 

Я йду  і йду, небачачи кінця.

 

Це дорога, мого життя.

 

Життя іде…

 

Звір

 

Я давно  вже не Людина–

 

звіром  народився я.

 

Крик  ворони – колискова,

 

виття вовків – лагідні слова.

 

І того ранку на зорі

 

Всі п’ять  стихій

 

поклялись вірності мені.

 

Я отримав силу і злість,

 

ненависть і бажання крові.

 

І звіром я   серед людей…

 

Ночами  бережіться долі.

 

І місяць повний

 

світить в темноті.

 

І кров звірина закипає,

 

бажанням  крові наповняє.

 

Багряні ріки потечуть.

 

І ви розплатитесь за все!

 

* * *

 

 

* * *

 

У нічній, темноті,

 

я згадаю тебе…

 

і навіки забуду

 

ті прекрасні  слова.

 

Я забуду тебе,

 

і помру  в темноті,

 

і навіки скажу–

 

я кохаю  тебе.

 

Я  згадаю ті дні–

 

забуду тебе,

 

я казав  – люблю,

 

ти казала – прощай,

 

я ридав, як дитя,

 

а ти просто пішла.

 

Я навіки скажу–

 

я кохаю  тебе.

 

Все, що було, –пройшло,

 

все що було, –хай йде,

 

я згадаю усе–

 

і забуду тебе.

 

Я помру  в темноті,

 

а ти будеш  десь там…

 

і навіки скажу–

 

я кохаю  тебе.

 

Коли  гроза

 

Ніч. За вікном гримить гроза,

 

дощ б’є  в шибки,

 

спалахує блискавка-свіча.

 

Шумить  гілля, холоне чай.

 

Думки блукають надворі

 

і босяком  гуляють по дворі.

 

Погасло світло, темнота,

 

закрилась книга на столі.

 

Думки прибігли із двору

 

і жадно  п’ють холодний чай.

 

Скрипить  диван,

 

а  вітер шепче колискову.

 

І ніч– попереду уся…

 

зникає  в світі мрій і снів.

 

Я простив…

 

Я простив вам все давно.

 

І забув усі негоди,

 

Не забув лиш дивне щастя,

 

що лунало в наших душах.

 

Я простив, простіть й мене

 

за всю  біль, що спричинив,

 

за невинні щирі сльози…

 

по моїй вені  вони текли.

 

Я простив, простили й ви–

 

разом бути нам судилось…

 

 

 

 

 

---

Віддати свій голос за твір:

1 Голосувати

---